ДОНБАСС

Кіборг Олександр Мартинюк з позивним Марта розповів власну історію захисту Донецького Аеропорту, в якій знайшлося місце емоціям,волонтерам, гумору та особливостям повернення до звичайного життя

З чого почалося

Я прийшов у першу хвилю мобілізації, яку проголосили 21 березня 2014 року. Зі мною були троє хлопців, з якими ми разом проходили строкову службу в 2008-2009 році, у 95-й бригаді. Через це ми із самого початку  попросились в 95-ту. Одразу поїхали в Житомир, де 2 дні була тактика, після цього ми виїхали в Запоріжжя, де переночували, і звідти – в Донецьку область.

В Аеропорт я потрапив у грудні 2014 року і знаходився там 12 днів. Варто зазначити, що, починаючи з серпня, ніхто не перебував  там  довше ніж 10-13 днів, так як потім починаєш просто божеволіти від того, що відбувається. До серпня там могли спокійно бути  2,3 тижні, місяць. Після нас зайшов 90-й батальйон, крайній (ред.-останній). Вони провели там близько 20 днів, але за весь цей час в них було три ротації.

Приїхали ми туди о 4 годині ранку, дві хвилини було на вивантаження усіх речей і екіпажу. Якщо ти довше там затримуєшся, то ані броні, ані людей уже просто немає. Перші хвилини у кожного, хто там знаходився, було відчуття, що нарешті добралися і тепер головне завдання – вижити. А після того, як у стіну почали валити снаряди, остаточно усвідомили реальність того, що відбувається. Там була окрема кімната, де ми спали просто на землі. Під час сну за головою знаходиться броня, за бронежилетом – каска, на випадок, якщо все — таки пуля потрапить  у твій бік, буде чим себе захистити. Сну за всі дні у кожного було максимум по 1-2 годині, тому що неможливо спати, постійно пильнуєш. Жили, по суті, просто на вулиці. Буржуйка, що була там, гріла в радіусі півметра,тому хоч трішки відчувалось тепло. Умов, у плані життя, не було як таких.  Їжа була лише та, яку волонтери передали з собою. В сам Аеропорт вони, зрозуміло що, не постачали, бо проїхати туди було просто неможливо. ЇЇ вистачило буквально на пару днів, потім усе закінчилось. Їли хліб, який щодня ми називали вчорашнім. І були постійні пости: тобто вийшов, постояв три години вдень і півтори години вночі, тому що більше витримати було нереально. Робили прохід своїм постом з тепловізором. Потім повертались до себе на позицію буквально хвилини на 2-3 і знову йшли по колуПісля повернення не відчувались кінцівки через обмороження і потрохи починали сходити з розуму, через те,що було чутно абсолютно все, що відбувалося. І окрім того, що чутно, періодично доводилось відстрілюватись, закидати гранати і т.д.

З 26 травня (ред.-початок оборони) обидва термінали тримали близько ста людей, а з осені постійно тримали 47.

Аеропорт став для нас символом, нашим «Сталінградом»

Від самого початку Аеропорт був стратегічним об’єктом, через хорошу злітну смугу. Він би дав можливість зайняти хорошу висоту, хороші позиції, аби утримувати решту території. Коли вже майже не лишилось смуги і будівлі та захищати вже не було чого, все одно продовжували утримувати, тому що Аеропорт став для нас символом, нашим «Сталінградом».   Усі стіни були прострілені настільки , що ми ставали легкою мішенню. Вночі єдиним плюсом було те, що ми не бачили їх, а вони нас. А вдень навіть з великої відстані, снайпер добре стріляв. Я розумів, що це елементарно, де, в майже повністю простріляних стінах, не проходить світло, — це означало, що їх закриває тінь людини. І досить таки добре влучав, благо встигали укриватись, падати на землю, відстрибувати.

Ми завжди мали план на крайній випадок. Наш сапер, який 3 місяці провів у Аеропорті, заклав у підвалі десь п`ять кілограмів  вибухівки. За його словами, цього було б досить, щоб рознести Новий термінал відсотків на 80, 90. Ми розуміли, що при найменшому русі в підвалі,все розірве і Нового терміналу не буде. Усвідомлювали, що йшли туди ледь не на смерть, але це перевірка себе. Якщо не ти, то, можливо, ніхто.

У грудні ворог вже повністю займав танки, гаражі, лісосмугу. Нас, в принципі, оточили і окрім цього, підвал, третій, четвертий та  п’ятий поверхи Нового терміналу також займали вони.

Чому вони так довго на нас не йшли? Вони від початку не знали, скільки нас, тому і не лізли, а ми особливо не світились. Коли ми їх ловили, надівали мішок, аби вони не знали нашої реальної кількості. Вони вважали, що нас десь тисяча, точно. У нас  була своя тактика. Якщо раптом, хтось на своєму пості помічав щось підозріле, то збігались усі. Нехай, це 18 людей, але коли одночасно з усіх знарядь стріляють ці 18 людей, складається враження, ніби тільки на цьому одному пості знаходиться людей сорок мінімум. І так може бути на кожній точці. Якби вони дізналися, а вони не наважувались це перевірити, усе закінчилось би набагато раніше.

На злітній смузі була яма, що для всіх була знаком виїзду звідти. Дванадцять днів, проведених на морозі, лишились позаду. У всіх почалась істерика. Після усього пережитого на шляху з Пісок до Славянска, ми вилізли на броню і їхали так чотири години, не помічаючи дикий холод. Це відчуття неможливо передати. Усвідомлення того, що ти вижив.IMG_0036

Про волонтерів

Коли перебуваєш там, будь-який лист, смс-ка, дзвінок мають велику ціну. Реальна підтримка відчувалась від волонтерів. Вони, знаючи про якийсь наш виїзд, обдзвонювали кожного за годину, за дві, щоб побажати удачі.

Волонтери почали активно допомагати десь у червні. Єдина людина, яка змогла потрапити в сам Аеропорт – Мочанов. Він розумів, куди їде і що може там і лишитись. Коли почались запеклі бої, туди вже ніхто не приїздив.

Волонтери – це ті люди, які витягнули все це: одягали і годували. На початку війни був шалений ажіотаж. Волонтери намагались забезпечити усім, чим тільки можливо: форма, їжа, солодке, цигарки. Зараз вони перейшли на більш серйозний рівень. Почалась поставка безпілотників, більш глобальних речей. Якби не вони, їхні тепловізори, нічники і т.д., було б зовсім погано. Нам в крайній (ред. останній) день перед виїздом з Пісок в Аеропорт привезли 3 чи 4 тепловізори. Якщо б ми поїхали туди без них, вночі ми б просто лежали біля свого посту, прислухаючись до кожного звуку з надією на те, що нас не помітять. Багатьох людей все вже дістало, тому суми в волонтерів зменшились. Але допомога продовжує надходити.

На даний момент на моїй формі сім медалей та два ордени, але всі не від держави. Від афганців, від волонтерів, від різних спілок ветеранів АТО. Після повернення мені не видали нічого. Єдине, після 8 місяців сперечань мені видали «Учасник бойових дій», після чого я оформив усі пільги, а саме 75% відсотків знижки на комунальні послуги, але вони з обмеженнями. Загалом, ми економимо близько 80-ти гривень. Також волонтери дістають нам путівки, видають грамоти.

«Взяття Аеропорту не стало для мене несподіванкою».

Якби не було помилок командування у стратегії, можливим був би інший хід розвитку війни. Ми дуже часто чекали на відповідь. Наш батальйон іноді сам вирішував, добре, що була зладжена команда. Але часто все ж таки доводилось чекати на накази командування.

Був момент, коли на моїх очах о третій годині ночі проїхало 20-30 одиниць техніки. За контурами ми зрозуміли, що повз нас їде і радіолокаційна, і танки, і смерчі, і гради, і урагани. Намагались докласти про це рацією, дзвонили на різні номери, але ніхто навіть не відповів.

Взяття Аеропорту не стало для мене несподіванкою. Це було передбачувано ще тоді, коли нас приїхав міняти 90-й батальйон. Ці хлопці чотири з половиною місяці знаходились на навчаннях на полігоні, і після нього одразу приїхали туди.  Від початку було зрозуміло, що їх відправили просто на м’ясо. Хлопців навчили, можливо, польовим діям, зачистці міст, але не захисту терміналу. Вони не були готові ані морально, ані фізично. Це основний мінус, але не хлопців, а командування, генштабу і всіх інших.

Ми їх принаймні трохи навчили. Але ворог встиг підійти ще ближче. Коли ми їхали звідти, нам стріляли в слід, ледь не біжучи по злітній смузі. Тих хлопців вони ще більше затиснули в лещата. І вони вже не мали виходу.

Було прикро, що не вдалось протримати ще довше, але приємно, що це і так величезна дата.
Нас називали кіборгами і в якійсь мірі це виправдано. Кіборг – це машина. В умовах, коли ти знаходишся при 20 градусів морозу, на тобі звичайна форма нова, армійського зразку. На тобі термуха і все. П’ятнадцять, двадцять градусів морозу, ти як ідіот стоїш, тебе усього трясе. Витримувала лише сила волі. Усіх, хто там знаходився, тримала тільки вона. Більше нічого.

Про гумор, витримку та дружбу

Девіз ВДВ «Ніхто окрім нас» — один з основних. Витримати все допомагала сила волі, підтримка друзів, близьких, знайомих, підтримка людини, що зліва, справа, спереду, позаду від тебе. Якби не дружнє плече, нічого б не було. Один ти ніяк не впораєшся. Якщо хтось дає найменшу слабину: відвертається, відстрибує кудись без команди, чи ще щось, то це могло стати закінченням всього.

Назва «Кіборг» пішла від ворога. Вони були шоковані, що їх валять з усіх снарядів, а чуваки собі співають у рацію. Ми їм ще у Пісках, кожного ранку бажали «Доброго ранку», ввечері «Добраніч». Вони нас лаяли, а ми спілкувались рідною мовою. Так жартували з них. Вони були шоковані, що ми, знаючи, хто стоїть проти нас, здатні ще розважатися.

Для мене «кіборг»- це просте слово. Можливо, назва людини, яка там знаходилась. Але, повертаючись до звичайного життя, ти такий, який є.

IMG_0049

Про реабілітацію після війни

Реабілітація після всього пережитого залежить від людини. Мені пощастило, мабуть, тому що після повернення почали писати, дзвонити друзі, пропонували зустрітись, поговорити. І я сам не став відмовлятись. Вони змогли мене витягнути десь за пів року, я почав нормально реагувати на все навколо. Але я знаю, на жаль, випадки, коли хлопці й досі не можуть отямитись. Є в мене знайомий медик, який повитягав купу народу, надивився усього, чого тільки можна було, і зараз йому всі говорять,що в нього великі проблеми. Вже був інсульт, кричить ночами, але тим не менш, коли приїхав додому, побув тиждень і зрозумів, що вже не може існувати без того життя та повернувся назад. Потрібні хороші психологи, а їх немає. В Слав`янск до нас тоді приїздили психологи та підходили  з пропозиціями поговорити, допомогти. Але чим? Для цього потрібні саме воєнні психологи, котрі здатні зрозуміти бійців. Ті психологи, котрі знаходяться там, звісно, молодці, що приїздять допомогти, але після спілкування з хлопцями вони виходять бліді, посивілі та взагалі не розуміють, куди потрапили.

Про зміни поглядів

Важливо розуміти, що справа не лише в Аеропорті. Справа в усьому. Він став фінальною крапкою, коли розумієш, що або ти береш себе до рук і виживаєш, або ти лишаєшся тут назавжди. Кожну секунду ти усвідомлюєш це і тримаєшся. За весь цей час. За рік ти змінюєшся, ти пройшов те, про що багато  навіть не знає. Просто за розповіддю неможливо відчути.

За цей час єдине, що, мабуть, змінилось в мені – це ставлення до росіян. В мене з’явилось розуміння, що я ж не проти них там знаходився. Я знаходився там проти ідіотів, які взяли автомати до рук та стріляли в людей. Я знаходився там проти російських найманців. В той момент, коли ми були там, на нас нападав спецназ Вимпел та спецназ ГРУМи ще тоді сміялись, що наші вороги  справжні спеціалісти, а серед нас сидять працівник Сільпо, водій, далекобійник, адміністратор і всі відстрілюються. Я розділив для себе поняття «ми» і «вони». Немає такого, що ми браття. У нас два різних народи і дві різні держави, але на самих росіян я ніколи не казатиму, що вони нас вбивали. Ні. Нас вбивали найманці, нас вбивав уряд РФ.

Джерело: ВОЛОНTERRA

Автори: Анастасія Шепєлєва, Марія Шелехова
Фото
: Марія Шелехова

Информация по темам: киборг, Донецкий аэропорт, героизм

20570
комментарии powered by Disqus

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине

Останні новини

17:28

В Стаханове рассказали подробности по взрыву в многоэтажном доме

17:07

Какую «контрабанду» стараются переправлять через Северский Донец

16:46

Сегодня вечером изменится погода

16:20

На Луганщине ищут умельцев, снявших с банкомата чужие 130 тыс. грн.

15:58

Пограничники пытались не пропустить женщину через КПВВ из-за потрепанного паспорта

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине
 

   Copyright © 2015 «Комментарии:», все права защищены

Система Orphus